У XV столітті литовський князь Вітовт розгромив татар, збудував на Південному Бузі фортеці Соколиць (поблизу Вознесенська) та Баликлей (нижче Вознесенська). Біля цих фортець почали селитись литовці, які поселились і на місці де розташована Арбузинка, у гирлі Литовської балки, від чого й балка називається Литовською.
У 1480-х роках кримський хан Менґлі I Ґерай розбив литовців, а фортеці Соколиць та Баликлей пограбував. Литовське поселення пішло. Частина литовців залишилась. Це було видно з того, що досі в Арбузинці збереглися прізвища Литвиненко, Литвин з українським закінченням. Ще за литовців на річці Південний Буг поселились молдовські племена Будтакі. В XV столітті частина Будтаків переселилась з Костянтинівки.
Вони поселилися від литовців на південь по річці. Тепер вона називається молдаванщиною. Татари їх не чіпали і вони залишились жити на місці. З посиленням кріпацтва в Польщі, Литві, Росії, Україні і Молдові сюди почали стікатись втікачі. Частина їх поселилась біля литовців, а частина розселилась по балках.
Так, по річці Арбузинка, у бік Садового поселились Бойко та Козинець, інші, до Мар’янівки — Козинець, Петрушенко, і Кулик. По Козиній балці поселились: Пишенін, Майков, Кнут, Мошур, Перков та інші, по Осиковій — Матрієнко, Мягкий та інші. Їх нащадки володіли цими хуторами до самої революції. Тут до останнього часу збереглися сліди жителів на місці впадання Козиної балки в річку між селом і рязанщиною, нижче колишньої Сідневої греблі і біля Вергейкіної криниці.
В 1780 році тут була поселена частина гагаузького козацтва, де тепер проходить вулиця Учительська. 1782 року сюди були переселені кріпаки, відібрані в казну у Києво-Печерській Лаврі. Вони розселялись по теперішній вулиці Шевченка. Поповнилось село і втікачами з кріпацтва. В 1809-10 роках в Арбузинку прибули козаки з Полтавської губернії. Із всього цього населення в 1818 році було організоване військове поселення, жителів почали називати військовими поселянами Бугської уланської дивізії. Село до 1812 року називалось Гарбузинка, потім Арбузинка. Спочатку це було казенне село Ольвіопольского повіту Херсонської губернії, потім військовим поселенням, поселяни відносились до військового відомства і не були кріпаками.
Життя поселенців було тяжким. Ні переселенці, ні втікачі, ні козаки й гайдамаки не мали достатньо робочої худоби, інвентарю та грошей на їх купівлю. Не вистачало і посівного матеріалу.
Основною робочою худобою були воли. Інвентар був примітивним. Дерев’яний плуг з залізним лемешем, у який потрібно було запрягати три пари волів, рало — мало вигляд граблів з п’ятьма зубцями з залізними наконечниками. У нього впрягалася одна пара волів.
Ці знаряддя не орали, а тільки дряпали землю. Замість зерна виростали бур’яни, що призводило до частих неврожаїв та голодувань. На допомогу голодуючим в час голодувань створювались страхові фонди «Засипка». Кожний двір мав внести за кількістю осіб в родині щороку частину врожаю зі своїх посівів. Це лягало важким тягарем на родину, бо не вистачало для годування своєї родини. «Засипки» жодної допомоги не надавали, бо за «засипками» не було нагляду і вони розтринькувалися.
Керував селом сільський староста, якого призначав командир полку. Староста підпорядковувався у громадянських справах тільки командиру полку, фактично господарем села був осавул — командир ескадрону.
Село поділялось на сотні, а сотні на десятки. На чолі сотні був сотник, а десятки — десятник. Родини старости, сотників, десятників були звільнені від праці в казну. Ці родини увесь тиждень працювали на себе вдома, внаслідок чого починали збагачуватись.
Бідні позичали в них хліба, худобу, інвентар та гроші. Запозичення бідняки мали відпрацювати. Крім того, підлеглі, щоб задобрити керівництво, мали час від часу працювати на нього. Бідні люди щораз більше убожіли. Почалося посилене класове розшарування. Судів не було. Існувало тілесне покарання різками чи ланцюгами.
Шкіл зовсім не було. Населення було неписемне. В 1797 році була збудована дерев’яна церква. 1776 року військове поселення було ліквідовано, забрали з постою солдатів, але стан не змінився.
Так було до визволення селян, до 1861 року. В 1858 році було проведено перепис населення — ревізія. В книгу були записані всі господарства села з поіменним і віковим складом кожної родини.
Книга була прошнурована і скріплена полковою печаткою. Називалась вона Ревізакою (казкою) військового поселення Арбузинки. 18 лютого 1861 року селяни були звільнені від кріпацтва. Звільнили і наділили селян землею. Наділення земель в Арбузинці відбулося так: із ревізької казки посімейно вибирали все чоловіче населення, незалежно від віку і національного походження, наділили наділом, який складався з 8 десятин землі. На землю селяни розбагатіли. Родини були великі, багатодітні, до 10-12 і більше душ. Половина було чоловіків, а в деяких сім’ях і більше. На родину приходилось від 4 наділів до 12, тобто 32 десятини — 96 десятин.
Так щедро нагородили через те, що в межах села було багато землі. Після наділення селян землею залишалось багато вільної, не розданої землі. Ці землі залишались за казною. Вона одержала назву казенно-оброчної.
В Арбузинці виявилось дві ділянки. Перша ділянка від теперішнього села Садове до Любоіванівки. Вона називалася Корабельно-Арбузинською казенно-оброчною статтею № 1. Після, на ній поселилось село Садове (Романівка), назване на честь прізвища царя. Частина її була продана Чмирю, Сплавцу, Дешко, Пишеніну. Вони побудували там економії.
Другу ділянку названо Арбузинською казенно-оброчною статею № 2. Пізніше, на ній поселились села Мар’янівка та Полянка. Частину її роздали солдатам, які дослужували термін служби, але залишались жити тут, наділяли вже 5 десятин. Солдати утворили хутір Осикова Балка.
За одержану землю селяни мали платити впродовж 49 років викуп. Наділена земля залишалась в загальному користуванні, тобто землею користувалось кожне господарство, а за викуп відповідало село-община в цілому. У випадку невиплати окремими господарствами викупних, громада мала право землю у них відібрати. Передати тим, хто міг її оплатити. Селяни одержали свободу і багато землі, а жити стало ще гірше. Землю обробити було нічим. Не було робочої худоби, інвентарю та насіння.
За землю потрібно було платити викупні, від кожної десятини, податки на утримання сільського, волосного, повітового і губернського управління, страховки, вносити хліб у засипку. Земля лежала незасіяна, платити було нічим. Викупні платежі та податки отримувались найжорстокішим способом.
Сільський староста, у того, хто не сплачував, забирав все і продавав з молотка. Били різками чи взимку виводили на річку до ополонки. Роздягали догола, обливали водою і тримали мокрого на морозі. Біднякам доводилось йти в найми до куркулів.
Колишні старости, сотники, десятники та інші підлабузники при казні розбагатіли, у них було достатньо робочої худоби, інвентарю, хліба та грошей. Їм вже стало мало своєї землі та робочих рук.
Даючи в позику біднякам робочу худобу, інвентар та насіння для посіву чи гроші на виплату викупу, вони примушували бідних людей виплачувати позики та послуги не грошима, а відпрацьовувати їх чи віддавати частину землі.
Відібрана сільським судом земля у того, хто не платив, у більшості, їм же вона і наділялася, так як вони могли сплачувати за неї, підпоювати старост і писарів.
Так, в Арбузинці розбагатіли Пишеніни, Дешко, Чмир; потім, ті, хто купив Корабельно-Арбузинську казенно-оброчну землю і побудували економії. Козинці, Жовтобрюхи, Каздоби, Андрієнки, Литвиненко, Соколов, Матвієнко та інші. Більшість з них закупили землі у поміщиків і утворили хутори: Новий Ставок, Новий Фонтан, Метелички, інші брали землю в оренду у поміщиків і виселялись в селі Олейникові. Деякі скупили по багато землі у бідних і осіли в Арбузинці. В 1890-х роках селяни одержали право продавати свої наділи. Бідні люди почали продавати землю куркулям і йшли в міста на заробітки і почали наймитувати у поміщиків та куркулів чи йшли в Сибір на вільні землі, шукати щастя.
За даними 1859 року Гарбузинка налічувала 465 дворів, населення становило 2951 осіб (чоловіки — 1492, жінки — 1459), існувала православна церква. Село зазначене як «село южных поселенцев»(рос.).
Село розширювалося. В 1890-х роках за енциклопедичним словником Брокгауза і Єфрона в Арбузинці налічувалося 840 дворів, 4882 душі населення обох статей, церква православна, одна школа, винний склад і 8 крамниць.
У 1896 році Гарбузинка належала до Костянтинівської волості Лисаветградського повіту Херсонської губернії.
До 1905 року вже з’явились цілком безземельні селяни. У революцію 1905 року бідняки почали відбирати свої землі у куркулів. Куркулі-поміщики Пишенін та інші викликали козаків. Вони розмістились в економії Пишеніна в кількості одного ескадрону. По наказу куркулів козаки ловили бунтарів і били їх нагайками. Бідняки виступали неорганізовано, стихійно. Не було керівників і точної мети. Реакція збільшилась, у селі з’явилась організація чорносотенців «Союз російського народу». Після поразки революції 1905 року класове розшарування збільшилося ще більше.
З’явились столипінські відрубними. Куркулі щораз більше скуповували землю у бідноти та багатіїв. Незаможні ж, позбавлені землі, пролетаризувались. Під виглядом випивок організовували політичні кружки. Під час однієї випивки Ікленко Омельян виколов на портреті очі царю Миколі ІІ. Шпик, дружина Погуци Максима, донесла поліції. Ікленка судили і вислали.
З 1909 року по 1914 рік будувалась залізниця. На її будування прибуло багато робітників з різних міст Російської імперії. Прийшло багато на роботу і сільської бідноти. Тут вони у робітників дізнались багато, багато чому навчились. Виникло багато нових «кружків» вже більш ідейних.
Війна 1914—1918 рр. призвела до ще більшого розшарування. На війну забирали всіх працездатних чоловіків. Вдома залишались старі люди, жінки та діти. Працювати було нікому. Земля залишалась незасіяною, а податки на війну збільшувалися. Багато чоловіків на війні загинуло. Біднота банкрутувала. Це було на руку спекулянтам. Вони за безцінь скуповували землю, худобу та інше майно. На воєнних постачаннях вони дуже наживались.
Повернувшись з фронту, солдати приносили зброю, організованість та революційні ідеї.
1917 року село входить до складу Української Народної Республіки.
У січні 1918 року бідняки, які прибули з фронту, організували революційний комітет. На чолі нього став фронтовик Петро Седин. При комітеті із фронтовиків організували збройний загін з 100 чоловік.
Комітет почав відбирати у куркулів худобу, інвентар, землю та роздавати бідним. Комітет проіснував до квітня 1918 року. У квітні до Арбузинки почали підходити німецькі та гетьманські війська. Седин із загоном приєднався до тих, хто проходив через село. У бою з німецькими та гетьманськими військами на станції Цибулівка весь загін загинув. Що сталось із Сединим, невідомо.
Влада в селі перейшла в руки української влади. За часів Української Держави, поміщик Тангауер та інші заможні селяни оцінили відібране у них комітетом майно та опис з оцінкою передали німецькому командуванню. До Гарбузинки прибув німецький загін, зібрав на базарній площі все село. Він наклав на село контрибуцію 36000 рублів золотом. Бунтарів матроса Дикусара та Андрія Запорожця (Петрушенко) поклали на бочку і висікли по 50 ударів. Контрибуція повинна була бути сплачена за 24 години. Для виплати контрибуції селян примусили продавати навіть хати. Так були продані хати Козинця Івана та Абрамич Юхима.
Українська влада організувала в селі Волосну Земельну Управу, Омеляна Ікленка обрали головою волосної земельної управи, де він і протримався до приходу до влади більшовиків. Біднота почала підпільно організовуватись. У м. Вознесенську Юхим та Михайло Синякові, Никифор Урсулов, Філоненко, Бабенко, Єнифонов, Федоров, Горський та інші почали організовувати партизанські загони та нападати на українські підрозділи Державної Варти. У ці загони увійшло багато бідних з Арбузинки.
У Гарбузинці в центрі організувалась підпільна організація більшовиків. До них увійшли вчителі Гуренко Прохор, Миняйло Гнат, Синчикул Петро та Косячний Петро. Від населення Диба Клементій, Живанов Олександр, Тригуб Федір, Костюк Прокофій, Яковлев Савелій, Сердюк Сергій, Козинець Іван, Медвінський Монтій, Присніцький Петро та інші.
По околицях села були свої підпільні організації, але вони ні з ким не зв’язувались, а переважно входили до Вознесенських партизанських загонів і пам’яті про себе не залишили.
У лютому 1919 року більшовики взяли Гарбузинку, витіснивши війська Української Народної Республіки. Підпільний комітет більшовиків взяв владу у селі в свої руки. Організував волосний виконком. Головою був обраний Погуца Петро, заступником Резніченко Іван, секретарем Присніцький Петро, заст. земвідділом — Диба Клементій, начальник міліції — Сердюк Сергій, голова комбіди — Тригуб Федір, заступниками — Конух Тит, агітпром — Іванюта Олексій. Колишній підпільний комітет з себе організував підпільну ячейку. Але партійна ячейка не була досить оформлена. З Вознесенська приїздив секретар повітового комітету партії Т. Філоненко. Проводив збори, але ніде не зареєстровано ячейку. В квітні 1919 року відбулася перестановка. Головою повітвиконкому вибрали Дибу Климентія, секретарем Синчикула Петра, Присніцького призначили військкерівником повітвиконкому. Виконком почав відбирати у заможних селян землю, робочу худобу, інвентар та посівний матеріал і роздавати бідним.
Допомагав прибулим із загоном Зубовича відбирати у поміщиків та заможних селян хліб для Червоної Армії та робітників з економії Окснара та Даунгауера, організували два державних господарства і підкорили їх повіт військкому. Командиром колишньої економії був призначений Черешня Федір (в економії Окснара), а в економії Даунгауера — Медвінський Монтій.
При повіт військкомі був організований загін із 20 чоловік. Командиром був призначений Козинець Олексій. У Вознесенську із партизанських загонів організовувались І-й та ІІ-й Вознесенські полки. Першим командував Урсулов Никифор. Командир другого полку невідомий. Ці полки увійшли до складу регулярних військ. До них влилося багато арбузинських партизан. Пізніше туди був відправлений і загін Козинця. Ці полки вели боротьбу з військами Антанти, які йшли з Одеси на Вознесенськ. Війська Антанти були розбиті і відкинуті в Чорне море. Наприкінці липня 1919 року під Одесою спалахнуло антибільшовицьке повстання. Докотилось воно і до Гарбузинки. Почалось воно з Костянтинівки.
В Гарбузинці повстання очолили Богачов Федір, Суховій Іван, Торба Федір, Старченко Федот та інші.
У серпні 1919 село захопили денікінці. Вони грабували населення, відбирали у найбідніших селян землю, жорстоко знущалися над мешканцями Гарбузинки, замучили більшовицьких активістів А. С. Жіванова, А. П. Козинця, П. А. Сіднеї та інших. Селяни всіляко зривали мобілізацію в денікінську армію. Щоб залякати непокірних, кати розстріляли П. К. Шевченко, палили хати. Матеріальний збиток, завданий білогвардійцями мешканцям села, за неповними даними, перевищив 25 тис. рублів.
30 січня 1920 війська 45-ї дивізії Червоної Армії знов захопили Гарбузинку. Наступного дня був створений волосний ревком, який в кінці березня передав свої повноваження новообраному Раді селянських депутатів.
Сільрада і комнезам, організований в червні 1920 р., мобілізували актив Арбузинки, надавали допомогу сім’ям червоноармійців, забезпечували виконання продрозкладки. Коли в Арбузинка прибув для заготівлі зерна продовольчий загін, комуністи і комсомольці села створили групу сприяння йому. Зібраний хліб відправляли червоним обозом на станцію Кавуни, а звідти — голодуючим Петрограда, Москви. Комсомольці створили первинну організацію товариства «Друзі дітей», збирали для дітей-сиріт гроші, одяг і продовольство.
Найшвидшому відновленню сільського господарства сприяло проведення нової економічної політики. У 1921 р. в Арбузинці була утворена прокатна станція. У наступному році організувалося сільськогосподарське кредитне товариство, членами якого стали більше 440 селян. Товариство отримало фінансову допомогу від держави у сумі 38 тис. крб. На ці гроші були придбані сівалки, жниварки і посівний матеріал. Діяльність кредитного товариства сприяла поступовому переходу селян до виробничого кооперування. У 1924 р. в селі виникло перше товариство спільної обробки землі, куди вступили 22 сім’ї. Товариство мало близько 120 десятин землі, за рахунок державного кредиту набуло трактор.
З ініціативи сільської Ради в Арбузинці на початку 1921 р. відкрилася лікарня на 15 ліжок, де працювали один лікар і два фельдшери.
Велика увага приділялася ліквідації неписьменності серед населення. Ентузіастом цієї справи виступила культурно-просвітницька секція Ради. У першій, відкритій в селі в 1920 р., радянській школі грамоти ім. В. І. Леніна навчалися (по вечорам) дорослі — близько 100 осіб. У тому ж році почала працювати початкова школа. Відвідувало її 250 дітей. 63 сироти, батьки яких загинули в період першої світової та громадянської воєн, жили в інтернаті, організованому при школі. У 1923 р. в селі почала працювати бібліотека, що мала спочатку 600 книг. Велику культурно-масову роботу проводили чотири хати-читальні і сільський клуб, відкритий в 1924 р. Тільки в перший рік роботи клубу тут було поставлено 28 вистав за п’єсами Карпенка-Карого, Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, А. М. Горького. У 1925 р. в Арбузинці стала діяти й друга початкова школа. У цих школах у жовтні того ж року вже налічувалося 417 учнів. Їх навчали шість вчителів.
Колективізація
За рішенням XV з’їзду ВКП (б) на колективізацію сільського господарства, 1927 року активісти села організували сільськогосподарську артіль «Паризька комуна», у яку увійшли 150 господарств. У 1929 р. виникли артілі «Свій труд», «Україна», «Перемога», «Червоний маяк», «Червоний Хлібороб» і «День колективізації», які об’єднали 643 господарства. У наступному році створюються колгоспи «Жовтень», ім. І. В. Сталіна, «Червоний партизан», у 1931 р. — ім. С. М. Будьонного, «Краще життя», «Заклик Леніна» і ім. Т. Г. Шевченка. До кінця 1932 р. колективізація в селі завершилася — було створено 14 колгоспів. Колективні господарства користувалися постійної матеріально-технічною підтримкою держави. У 1929 р. організувалася машинно-кінна станція, що мала кілька тракторів і машин, 550 робочих коней. За рік вона об’єдналася з Кавунівською машинно-тракторною станцією, які обслуговують всі Гарбузинські колгоспи. У МТС налічувалося тоді 43 трактора.
Організація колгоспів відбувалася в умовах жорсткого терору з боку влади. Найбільш злісні вороги колгоспного ладу були розстріляні або вислані за межі району.
У довоєнні роки в Гарбузинці діяло кілька підприємств. В кінці 1920-х років стали до ладу вальцовський млин і олійня. У 1929 р. введена в дію електростанція потужністю 55 квт. Більше 1 млн штук цегли щорічно випускав Гарбузинський цегельний завод. Працював найбільший в районі птахоінкубатор. Підвищувалися добробут, культурний рівень населення. У 1937 р. хлібороби отримали по 4-4,5 кг хліба і 2-3 руб. на трудодень.
Сільська Рада вживала заходів щодо поліпшення культурного і побутового обслуговування населення. Упорядковувалося село. Колгоспники і робітники будували добротні просторі будинки, криті черепицею і залізом. Молодь посадила парк. Напередодні війни село потопало в зелені.
Покращилося медичне обслуговування трудящих. При лікарні були створені санітарно-гігієнічна і хіміко-бактеріологічна лабораторії.
У 1934 р. в Гарбузинці відкрилася середня школа, у якій навчалося 350 учнів. Крім неї, працювали ще неповна середня і чотири початкові школи. Діти колгоспників і робітників отримали можливість навчатися у вузах і технікумах. Для підготовки кваліфікованих кадрів для місцевих колгоспів 1931 року в селі створено робітфак Одеського сільськогосподарського інституту. Факультет вузу, на якому навчалося більше 70 студентів, мав своє дослідне поле.
В 1932—1933 Гарбузинка потерпає від сталінського геноциду, метою якого було упокорення українського селянства. Під час організованого радянською владою Голодомору 1932—1933 років померло щонайменше 138 жителів селища.
У 1933 р. в селі відкрився новий будинок культури. Почалася демонстрація звукових фільмів, перед сеансами проводилися тематичні бесіди. У будинку культури працювала музична школа. Громадські ради, сім бібліотек систематично проводили вечори запитань і відповідей, організовували художньо-літературні вистави, вечори музики, пропагували передовий досвід колгоспного виробництва.
У досягненні значних успіхів в економіці і культурному будівництві велика роль належала партійним організаціям, яких у селі налічувалося вісім. Райком партії створив вечірню партійну школу, де навчалося щорічно 15-20 слухачів. Діяла також сільська вечірня партійна школа. Випускники цих шкіл організовували на місцях гуртки політичної освіти комуністів, комсомольців і безпартійних. Працювали молодіжні політичні гуртки. Яскравим проявом інтернаціоналізму була «гаряча підтримка трудівниками Арбузинки боротьби трудящих капіталістичних країн». У 1938 р. тільки колгоспники артілі «День колективізації» зібрали 1410 руб. на допомогу пролетаріату Китаю та Іспанії.
